Піонер лісомеліорації Валер’ян Гурський (1874 – 1934)

 

“.. в результаті роботи цієї шкідницької зграї є 16 тисяч гектарів перестійного лісу. І це в той час, коли країна відчуває гостру нестачу лісоматеріалів”. Вам не здається, що це щось дуже-дуже знайоме, мало не дослівно було в деяких статтях та коментарях на УЛП при обговоренні нових Санітарних правил тощо? – ОЛ  

                 Станіслав Єжи Лец якось зауважив: «Багато з тих, хто випередив свій час, змушені потому очікувати його в найбільш незручних приміщеннях».

І якщо з покійним лісоводом Морозовим розправились, не видаючи більше його книги й піддавши вчення генія анафемі, то багатьом послідовникам Морозова за свої переконання довелося платити надто дорого.

Всім нам добре відоме ленінське: “… лісових фахівців не можна замінити іншими без збитків для лісу і тим самим – для народу”. Говорили “не можна” –  насправді мали на увазі: “можна”.

19 березня 1930 року газета “Известия” опублікувала чергову сенсацію: “Тепер кілька слів ще про одну шкідницьку групу, яка довгий час діяла в лісовому господарстві України. Це група висококваліфікованих фахівців і професорів (в більшості колишніх чиновників лісового департаменту) – Гурського, Колесникова, Шустова, Коваленка, Падалки і Марченка. Вони використовували своє становище на відповідальних постах (Колесников – заступник начальника лісового управління, Марченко – планував лісову справу в Держплані і т.п. (аби за будь-яку ціну зберегти колишні лісові масиви поміщиків. (…) Професор Гурський свідчить: “Аби приховати цінні приватновласницькі лісові ділянки й зберегти їх від експлуатації, ми усіма способами намагались зберегти їх під прапором заповідників, добиваючись цього в Головнауці, Всеукраїнській Академії Наук та ін. (…) В одному з лісництв у результаті роботи цієї шкідницької зграї є 16 тисяч гектарів перестійного лісу. І це в той час, коли країна відчуває гостру нестачу лісоматеріалів. Сподіваючись на повернення поміщиків, шкідники доводили цінний ліс до перестою, до такого стану, коли він починав гнити й заражати сусідні ліси. Коли його залишалося використати лише на дрова”.

Чекісти звинуватили вчених ще й у зневажанні “червоних лісоводів”, у зриві п’ятирічного плану, перетворенні журналу “Український лісовод” в трибуну контрреволюціонерів і в багатьох інших “гріхах”. Що стосується лісових заповідників – це майже так. Завдяки професорам Гурському, Шустову, Марченку та іншим працівникам ВУПЛа (Всеукраїнське центральне правління лісами Наркомату землеробства УРСР) був врятований від вирубки унікальний дубовий масив – урочище Парасоцьке під Полтавою, за планом Українського комітету охорони пам’яток природи готувались до заповідання Чорноліське, Корабельне і Тростянецьке лісництва, Черкаська діброва – загалом 11 лісових куточків. ОГПУ не дозволило.

1928-1929 роки. Час великого перелому “хребта народу через сталінське коліно”. Шахтинська справа, “Спілка визволення України”. У вересні 1929 харківські чекісти Кофман, Давидов, Бронєвий починають фабрикувати ще одну справу, що потім одержала офіційну назву “Про шкідництво у лісовому господарстві України”.

Професора Валер’яна Ярославовича Гурського взяли 16 листопада 1929, решту – трохи пізніше. І всі, за винятком наймолодшого, 36-річного Бориса Падалки – “зізналися”.

Відра багнюки вилили на них і так звані “свідки”: Ф. Головченко, молодий «червоний лісовод», П. Воробйов, А. Цируль, Е. Садовський, А. Никитенко, С. Васильєв.

Ф. Головченко згадав, що “вороги” не публікували в “Українському лісоводі” його статей. Але особливо старався Павло Воробйов. Ще будучи студентом лісового факультету Харківського сільгоспінституту, він дуже образився на професора Шустова за те, що той відхилив його проект рубки осики в Гомільшанській лісовій дачі. І, користуючись нагодою, звів рахунки. Загляньмо в історію. “Друг французького народу” Жан-Поль Марат, до революції невідомий лікар і хімік-невдаха, тримав у облозі директора Французької академії великого Лавуаз’є своїми “патологічними” працями. З усією притаманною йому прямотою Лавуаз’є повідомляв Марата про свої оцінки. Коли Марат став одним із жорстоких вождів революції в 1789, то він згадав про давні образи. І вимагав у Конвента страти для Лавуаз’є, “відкупщика і ворога народу”. Великого хіміка відправили на гільйотину. Воробйову далеко до Марата, але свій чорний “обов’язок свідка” він виконав до кінця, дав найбільш бажані для слідства покази. Ось вони: “Захопивши командні висоти, контрреволюційні фахівці ВУПЛа, комплектували штат найбільш відповідальних співробітників як в центрі, так і на місцях із осіб антирадянських і близьких собі за ідеологією. Серед осіб, залучених таким чином на керівні посади, є ряд поміщиків (Давидов, Висоцький), визначних царських чиновників – Головенко та ін. (Давидов – онук відомого героя війни 1812 року Дениса Давидова, усі свої кошти вклав у створення унікального дендропарку Веселі Боковеньки, Г. Висоцький – учень великого В. Докучаєва, видатний український лісовод, майбутній академік АН УРСР і ВАСГНІЛ – В. Б.). Групою залучений у ВУПЛ Скоробогатов (відомий діяч охорони природи, один із організаторів Кримського заповідника – В. Б.), призначений помічником до професора Висоцького по Лісодослідному Бюро, колишній кримський лісник, наближений до царського двору, що мав чин камер-юнкера – монархіст.

(…) Потреби ж республіки в деревині абсолютно не враховувались при проектуванні п’ятирічного плану лісового господарства, а в основу всіх розрахунків рубок було покладено принцип продуктивності лісового господарства, як самостійної галузі народного господарства (правильно, все робилось за кращими канонами світової лісової справи – В. Б.)

(…) У лісовому господарстві за останні роки систематично стали використовуватись понадкошторисні рубки для задоволення невідкладних потреб промисловості – транспорту та експорту (коротко кажучи – всіх сталінських забаганок – В. Б.), а тому і в п’ятирічку слід було б ввести запроектовані надкошторисні карбованці. Але такий підхід до питання групою не був прийнятий (тому, що вони були справжніми фахівцями, а не “червоними” – В. Б.). (Із “Звинувачувального висновку ОГПУ Архів СБУ України, справа 68461, т.3)

Далі був суд. Як тоді було заведено – Верховний, закритий і надзвичайний. 4 червня 1930 року. Імена для історії: голова суду – Карлсон, члени – Жук і Бронєвий. Той самий Бронєвий – начальник ІІ відділу ЕКУ ОГПУ УРСР, що вів справу. Він же тепер і судить. Прокурор Кабаненко, секретар Абрамова. Карлсон запитав: “Чому немає свідків?” На що Кабаненко відповів: “Оскільки по цій справі більшість звинувачених зізнались у злочинах… для підтвердження яких були викликані свідки, ясно, я вважаю, можливим таких не допитувати”. (там же – т.3). Ну, а ще, мабуть аби про стукачів якомога менше знали. Логічно? Гортаючи всі три томи “справи”, дивуєшся тій кількості “шкідництв”, у яких “зізнались” звинувачувані. Хоча в дечому їм можна вірити.

Лісознавець Іван Коваленко, колишній офіцер білої армії, потому член лісовпорядкувальної комісії ВУПЛа: “Я зустрів владу рад як хама, що йде”.

Професор лісознавства Валер’ян Гурський: “Коли був студентом, я симпатизував крайній правій течії, тобто конституційній монархії, вважаючи, що єдино вірним державним ладом є останній. (…) Революцію 1905 року я зустрів як ворожу стихію, яка навалилася на нас” (там же, т.3).

На суді трапився конфуз. Борис Падалка не тільки стійко відбив всі наговори, але й зганьбив сановитого чекіста Бронєвого, втягнувши в лісознавську дискусію.

Падалка: – …Перестій в лісовому господарстві – це поняття відносне, це не означає, що дерево гниле, нездорове.

Бронєвий: – Перестій – це таке дерево, яке втрачає технічну цінність у відомому відсотку.

Падалка: – Це може бути і здорове, високопродуктивне насадження, яке є перестоєм.

(там же, т.3)

Відчуваючи помилку, Бронєвий намагався викрутитись, “адже більшовики і правила ламають”.

Професор Гурський хотів погамувати опричників колишніми своїми заслугами: “На Україні я був піонером у лісомеліоративній справі. Я цю роботу почав з нічого і довів до досить великих результатів. Причому, я вів цю роботу єдино і самостійно”. Але суд пропустив це повз вуха. зате запам’ятав, що професор походив із сім’ї колезького радника (теж лісника) і восени 1919 року залишив Харків разом з денікінцями.

“Будучи в більшості старими чиновниками лісового департаменту, будучи за переконанням монархістами і правими кадетами, контрреволюційна група не могла примиритися з тим, що диктатурою пролетаріату вони ізольовані не тільки від впливу на політичне життя країни, а що втратили колишні свої привілеї, чини і т. ін.” (Із вироку суду, там же, т.3)

Професорам Олександру Івановичу Колесникову і Борису Сергійовичу Шустову дали по 6 років. Івану Семеновичу Коваленку і професору Олександру Григоровичу Марченку – по 5 років, Борису Павловичу Падалці – 4 роки, професору Валер’яну Ярославовичу Гурському – 3 роки відбування в “місцях не надто віддалених”.

Які ж насправді “привілеї та чини” мав В. Гурський?

Валер’ян Ярославович народився 17 вересня 1874 р. у Харкові у сім’ї лісничого, який опікувався Коробовим хутором Зміївського повіту і мав звання колезького радника.

Валер’ян закінчив Харківське реальне училище, навчався в Петербурзькому лісному інституті, де слухав лекції відомого піонера охорони природи академіка І. П. Бородіна. Потім працював лісничим в Уфимській, Олонецькій, Полтавській та Харківській губерніях. Тільки в Харківській губернії засадив лісом 15284 десятини пісків.

В особі Гурського успішно поєднувався талант практика і вченого. Він часто виступав у лісівницькій науковій літературі, на різноманітних лісогосподарських з’їздах та нарадах.

В. Я. Гурський – автор численних та популярних праць з лісорозведення, а його загальний лісовий стаж складає 31 рік.

Не міг Валер’ян Ярославович пройти і повз питання охорони природи. У грудні 1913 він бере участь у першій у Російській імперії виставці охорони природи в Харкові. В кінці листопада 1919 року В. Я. Гурський разом з частинами білих відступив до Ростова, а звідти – у Ставрополь. Але евакуюватися разом із своїм зятем у Константинополь не захотів. З 1920 по 1921 роки Гурський був завідуючим Ставропольським гублісовідділом, потім знову повернувся до Харкова. З травня 1921 року був призначений завідуючим лісокультурним і меліоративним відділом Всеукраїнського центрального управління лісами (ВУПЛ) НКЗ УРСР, а також став професором кафедри лісових меліорацій Харківського сільгоспінституту. Син Гурського також ставав лісоводом, закінчивши аспірантуру.

Наявність у ВУПЛі таких висококваліфікованих та знаючих проблеми охорони природи фахівців як В. Я. Гурський та О. Ф. Скоробогатий, дозволили Українському комітету охорони пам’яток природи вже в 1929 р. підготувати проекти заповідання 11 лісових заповідників майже на 40 тисяч гектарів у лісостеповій частині України.

В. Я. Гурський був звільнений достроково наприкінці 1932 року. Але вчений вже був тяжко хворий. Він помер 11 листопада 1934 р. у Харкові.

20 грудня 1991 року, рішенням в.о. прокурора м. Києва, старшого радника юстиції Ю. Гетьманенка, В. Я. Гурський, як і решта членів “контрреволюційної групи”, був реабілітований посмертно на підставі статті І Закону УРСР від 17 квітня 1991 р. “Про реабілітацію жертв політичних репресій на Україні”.

В Інтернеті цей текст друкується уперше

 

В. Є. Борейко

Розстріляна екологія

Нариси про репресованих діячів охорони природи України

(За матеріалами досліджень Комісії із заповідної справи та охорони дикої природи УЕА «Зелений світ» – В. Борейко, В. Грищенко, Г. Дремлюга, О. Листопад)

 «Зелений світ», екологічна газета України

Спеціальний випуск №10-11

Серпень 1994 року

Над номером працювали: С. Желяскова, О. Листопад, М. Прилуцький, Е. Яцеленко,

Фото із особистих архівів, матеріалів СБ України та ін. джерел

Фото перезнімали О. Шелудько, Ю Самеляк, С. Полюх, В. Борейко


Залишити коментар