Чи покращилася якість довкілля та система його охорони за останні 30 років?

Запрошення до дискусії від фізика (зараз працює у відділі моделювання навколишнього середовища ІПММС НАНУ, ст наук співробітник) Андрія Демиденка (на фото 1991 р – з бородою).

== Ось і відійшли святкування з приводу 30-річчя створення Зеленого Світу. Як і очікувалося, вони стосувалися майже виключно соціальних аспектів екологічних проблем і значення створення першої екологічної організації в Україні для розвитку неурядового сектора. Непоміченим пройшов інший 30річний ювілей – видання доповіді Брунтланд “Наше спільне майбутнє”, де саме екологічна складова розвитку була вперше відзначена особливою увагою. І це не випадково. Українська екологічна спільнота як була, так і залишається в полоні уявлень, що захист “права на безпечне для життя і здоров’я довкілля” є єдиною підставою для екологічного управління. Найбільш послідовно це витлумачено в Законі про основи національної безпеки, де відсутня навіть згадка про екологічну безпеку, а довкілля і природні ресурси вважаються просто складовою соціальної безпеки України.В зв’язку з цим я б хотів підтримати ініціативу Олега Листопада більш детально обговорити уроки створення Зеленого Світу. І саме в екологічній сфері, оскільки уроки в соціальній сфері обговорювалися і обговорюються досить широко. Я вважаю, що цей заклик має поширюватися і на уроки створення відповідного Закону про ОНПС, і на уроки створення відповідного Міністерства, що були створені в той самий час і як раз під орудою лідерів Зеленого Світу, і, що найважливіше, з того часу концептуальних змін не зазнали.  В той же час поняття sustainable development (я буду користуватися перекладом “сталий розвиток”) започатковане в доповіді Брунтланд “Наше спільне майбутнє”, пройшло за цей час через цілу низку концептуальних змін. Саме це протиріччя, на мій погляд, виглядає найважливішим для усвідомлення уроків, до чого закликає Листопад. Оскільки не всі користуються соціальними мережами, я розсилаю цей лист поштою і прошу повісити його на будь яку платформу, як заклик до дискусії.Мої нотатки на цю тему були щойно видані Зеленим Світом з нагоди 30річчя (див у додатку). Нижче подаю основні тези, як затравку для можливої дискусії. Головні принципи охорони природи і екологічного управління (станом на кінець 80х, і незмінні досі!)Конституція каже: Основними принципами охорони навколишнього природного середовища є:

а) пріоритетність вимог екологічної безпеки, обов’язковість додержання екологічних стандартів, нормативів та лімітів використання природних ресурсів при здійсненні господарської, управлінської та іншої діяльності;

б) гарантування екологічно безпечного середовища для життя і здоров’я людей;

в) запобіжний характер заходів щодо охорони навколишнього природного середовища;

Закон про ОНПС 1990 року після всіх змін досі визначає: Екологічна безпека є такий стан навколишнього природного середовища, при якому забезпечується попередження погіршення екологічної обстановки та виникнення небезпеки для здоров’я людей.Ефективність екологічного управління досі визначається, як дотримання норм/стандартів – див, наприклад, Екологічне управління: Підручник / В.Я. Шевчук, Ю.М. Саталкін, Г.Я. Білявський та ін.. – К.: Либідь, 2004. 432 с. : «основа екологічного управління є контроль відхилень від гранично допустимих нормативів забруднень навколишнього природного середовища… Екологічне управління використовує базові стандарти, додержання яких забезпечує високий рівень ефективності».   Пройшло 30 років, але начебто нічого за цей час концептуально не змінилося і новий Закон про ОВД, що вступив в силу як раз до 30річчя ЗС та доповіді Брунтланд,  “встановлює правові та організаційні засади оцінки впливу на довкілля, спрямованої на запобігання шкоді довкіллю, забезпечення екологічної безпеки, охорони довкілля, раціонального використання і відтворення природних ресурсів, у процесі прийняття рішень про провадження господарської діяльності”. В той же час, наприклад, сучасна Директива ЄС по ОВД встановлює, що ОВД має бути спрямоване на “забезпечення сталого розвитку“, а не на “запобігання шкоді довкіллю”, на “підвищення ресурсоефективності“, а не на “контроль відхилень від гранично допустимих нормативів забруднень навколишнього природного середовища”, на “зменшення ризиків техногенних і природних катастроф і екстремальних погодних явищ“, а не на “забезпечення екологічної безпеки”. А Американська водна агенція між ураганами Катріна і Гарві змінює риторику  з “забезпечення безпеки” на “зменшення ризиків” щоби не створювати в громаді помилкового відчуття безпеки – “We prefer ‘risk reduction’ and ‘resiliency’ rather than ‘storm protection,’… arguing that the latter can give communities a false sense of security.” Тобто усвідомлюючи, що забезпечити екологічну безпеку просто неможливо, можливо лише її покращити, зменшуючи відповідні ризики. А у нас в Кодексі цивільного захисту досі записано – “Безпека, це відсутність ризиків”.Новий закон про ОВД (де визначено, що ОВД – це лише соціальна процедура) показує, що розуміння екологічної складової розвитку і принципів екологічного управління залишилося в Україні (як в уряді, так і в НУО) на рівні 90х – екологічний менеджмент, це лише запобігання шкоди для довкілля шляхом усунення загрози шкоди (наприклад, забруднення чи паводку). Принцип “запобігання шкоді довкіллю”, переписаний до нового закону про ОВД (і про СЕО), перекреслює надію на можливість сталого розвитку, він не дає можливості застосувати СВА, виміряти кількісно ані фізичний, ані економічний вплив на довкілля, не даючи, таким чином, нічого для розвитку, залишаючи лише процедуру заборони такого розвитку, що перевищує норми і стандарти/ГДК, що були встановлені в радянські часи, виходячи з концепції “нульового впливу/ризику”.Прекрасний приклад “замкненого кола” дає остання ОВД Мінприроди стосовно можливості побудови Канівської ГАЕС у разі “дотримання природоохоронного законодавства”. Оскільки тепер ОВД це лише процедура, то ГАЕС можна будувати просто за умови дотримання процедури. А оцінку впливу робити не треба та й можливості такої закон міністерству не дає. Тобто право на чисте довкілля захищене, а от саме довкілля лишилося без захисту. “По формі правильно, а по суті – знущання”Я можу навести ще багато проявів такого застарілого розуміння екологічної складової розвитку, але вважаю, що для початку цього досить. Буду вдячний за поширення і коментарі.

Андрій Демиденко

Народився 26.03.19531970-1975 Київський Державний Університет ім Шевченка, кафедра теоретичної фізики фізфаку1977-1991 Інститут теоретичної фізики ім Боголюбова, кандидат фіз-мат наук (1983)1991-1994 Міністерство охорони навколишнього природного середовища, начальник міжнародного управління1992-1997 Центр екологічної освіти та інформації (при КМА), засновник і голова правління1994-1996 USAID Environmental Policy & Technology Project, Deputy Regional Director1995-1997 OECD Environmental Action Programme Task Force Secretariat, NIS Regional Coordinator1997-2001 UNDP Aral Sea Basin Capacity Development Project, Chief Technical Advisor2002-2003 Радник ЄС з проведення Київської Міністерської Конференції “Довкілля для Європи”2005-2017 засновник української організації Глобального Водного Партнерства, www.gwp.org2005-2017 відділ моделювання навколишнього середовища ІПММС НАНУ, ст наук співробітник

Я прийшов у Зелений Світ майже с самого початку його інституційного заснування під егідою Комітету захисту миру і, як правильно написав Панов, виконував обов”язки члена Секретаріату, відповідального за міжнародні зв”язки. Мабуть тому, що добре володів англійською, як усною, так і письмовою. Як написано у всіх інших спогадах моїх колег по ЗС, головною рушійною силою організації були правозахисники і тому головним напрямком діяльності став захист права на гідне довкілля, хоча спочатку ми писали “середовище”. Мене ж, як фізика-теоретика, більше цікавило не стільки право на довкілля, скільки кількісні та якісні характеристики чистоти цього довкілля і механізми її досягнення, але я прекрасно розумів, що потрібна якась нова структура для цього, оскільки всі інші існуючі структури були очевидно для цього непридатні.Головним досягненням ЗС на цьому шляху було те, що він спромігся стати ПЕРШОЮ офіційною антирадянською організацією, зареєстрованою в Україні. І крім того став дахом для більшості інших організацій, що змогли набути юридичних прав, не питачи дозволу у влади. Я не пам”ятаю хто був автором геніальної ідеї записати в статут ЗС про те, що будь яка організація прийнята в Асоціацію ЗС колективним членом, автоматично набувала прав юридичної особи. Реєструвати статут ЗС змусили Держкомприроду і потім заступник голови Лях розповідав скільки він мав клопоту з цим пунктом статуту. Але справу було зроблено і за рік між реєстрацією ЗС і реєстрацією Руху купа організацій демократичного спрямування отримали юридичний дах у ЗС. Дуже допоміг офіційний статус ЗС в організації перших мітингів, від “Мі-кро-фону” до Дня Землі 22 квітня 1990. Я, звичайно, допомагав організаційно в цьому, але серце краяло з болю, коли, наприклад, моя колишня школа прилучилася лише до того, щоби стати осередком спецпризначенців, яких помітив Павличко під час того першого мітингу біля стадіону. Освітяни і науковці могли б зробити більше для зеленого світу. Саме тому більше ніж статут, мене цікавила підготовка Програми ЗС, яку ми готували разом з моїм давнім приятелем, теж фізиком, Володимиром Тихим і академіком Дмитром Гродзінським. За участі, звичайно, інших членів ЗС, які здебільшого не були представниками природничих наук.

цей текст з усіма ілюстарціями та таблицями тут4ЗС (1)

Незважаючи на це Програма не звелася до соціальних проблем забезпечення права на чисте довкілля, досить багато місця було присвячено зверненню до союзного та республіканського урядів “зупинитися у гонитві за сьогоденними ілюзорними економічними вигодами, що здобуваються ціною нещадної експлуатації природних ресурсів та людського здоров”я”. Ніяких конкретних пропозицій щодо того, як забезпечити розвиток без нещадної експлуатації ми запропонувати тоді не змогли. Доповідь Брунтланд “Наше спільне майбутнє” на той час вже була опублікована, але залишалася предметом обговорення в суто академічних колах. І здебільшого за межами українського наукового товариства. Забігаючи наперед, мушу зазначити, що розуміння смислу sustainable development досі залишається в українському науковому середовищі на тому самому первісному рівні, що і 30 років тому. Для того, щоби трохи детальніше пояснити про що йдеться мушу нагадати, що всі ми прийшли до ЗС внаслідок Чорнобиля, звичайно. Для мене це було особливо важливо, оскільки саме в 1986му народилася наша перша донечка. Їй “пощастило”, батьки були фізиками і спеціалістами з радіаційної безпеки, зокрема. Тому з її захистом особливих проблем не було. Донька ще багато років по тому автоматично заплющувала очі і переставала дихати, коли наближалася хмара пилу, і прибігала до мене зі словами “Тато, дивись, невже ці діти не знають, що ніколи не можна нюхати квіти?”. А от що зробити для всіх інших, стало проблемою всіх нормальних фізиків в ті часи. Кожен шукав, де краще може долучитися. Крім роботи в Інституті теоретичної фізики, я ще був досить активним лектором товариства Знання, і саме в галузі екологічних проблем, оскільки в останні роки займався моделюванням саме біофизичних процесів. Так що розумівся не тільки на фізиці і радіаційній безпеці, але й на біологічних процесах. Але найголовніше, що, не маючи формального допуску, я не міг знати “секретної інформації” і не потребував схвалення тексту моїх лекцій, бо був на той час сам членом атестаційної комісії товариства Знання. Оскільки попит на такі лекції був в 1986-1987 шалений, я прочитав силу силену лекцій і зрозумів, що треба розробляти спеціальні підходи, щоби пояснити простим людям (і особливо тим, що приймають рішення) особливості радіації, що не має ані кольору, ані запаху, і особливості її взаємодії з природою і людиною. Особливо значущим для мене, як для фізика, був один епізод з засідання комісії з подолання наслідків, де Голова комісії (Масик, може хто пам”ятає) спитав в радіологів, яка ситуація з водою в середній течії Дніпра. Йому відповіли, що “пити можна, а поливати – ні”. Голова попросив пояснення. Йому пояснили, що в трофічному ланцюгу річка-полив-трава-корова-молоко-дитина коефіціент накопичення більше 100 і тому нормативи на полив в 100 разів більш жорстокі, ніж для питної води. Масик подумав і сказав, що оскільки він не може собі уявити, як це пояснити людям, він такі рекомендації не затверджує.Такий “державний” підхід призвів до шалених перевитрат коштів на подолання наслідків протягом 30 років і досі є неподоланим, як можна було почути від ветеранів на засіданні в Національному інституті стратегічних досліджень в рік 30ої річниці Чорнобиля. І головна вина в цьому саме громадськості і недалеких осіб, що взялися приймати рішення без належної підготовки. Завдяки ЗС я міг в цьому переконатися особисто, бо від імені ЗС брав участь в 1988-1990 в підготовці Чорнобильського законодавства. Головна битва була в тому, на якій підставі переселяти людей чи платити їм відшкодування. В радіаційному захисті персоналу головною метою є зменшення колективної дози, а в захисті населення – відповідність нормам забруднення території. Спеціалісти пропонували в чорнобильских законах відселення на основі отриманої дози, оскільки дозу можна було зменшити досить ефективно (в наших умовах процентів на 80), наприклад, відмовою від виробництва та споживання свого молока. Але популісти і захисники права на чисте середовище перемогли і в результаті купа непотрібних переселень і безпідставних виплат, що були призначені на основі забруднення території, була викинута на вітер і задача зменшення дози досягнута не була. Неефективність такого менеджменту була всім очевидна, але виконавці казали, а що ми можемо зробити, у нас задачі ефективності немає, закон вимагає лише лише дотримання норм і стандартів.Вдруге мені довелося зіштовхнутися з цією проблемою при обговоренні Закону про охорону навколишнього природного середовища, на підставі якого створювалося нове Міністерство замість Держкомітету, про який так чітко висловився Юрій Щербак в своїх спогадах. І знову ми вперлися з юристами в те, для чого пишеться закон і що має бути головним завданням і метою створюваного Міністерства. І знову перемогли прибічниками боротьби за право і за правозастосування, як єдиний можливий механізм захисту довкілля. В результаті вирішили зберегти радянські правозастосувальні підходи до охорони навколишнього середовища, колиосновою екологічного управління є контроль відхилень від гранично допустимих нормативів забруднень навколишнього природного середовища, додержання яких забезпечує високий рівень ефективності.Дуже дивним для мене, як для фізика, виявилося формулювання в Законі поняття «екологічної безпеки»: Стаття 50. Екологічна безпекаЕкологічна безпека є такий стан навколишнього природного середовища, при якому забезпечується попередження погіршення екологічної обстановки та виникнення небезпеки для здоров’я людей.Це визначення закріпило радянський дихотомічний підхід до впливу на довкілля, коли вважається, що існує тільки два типи впливу на довкілля – нормативний (безпечний) та понаднормативний(небезпечний), та існує такий стан НПС, при переході якого раптово виникає небезпека. Цей пороговий характер виникнення небезпеки називається концепцією «нульового ризику», коли вважається, що нижче порогу все безпечно (ризик – нуль, а вплив нормативний), а вище – все небезпечно і неприйнятно. Прийняття такого підходу змусило прийняти і радянський підхід до екологічної експертизи, коли з точки зору закону буває тільки два види впливів – нормативний и понаднормативний, і відповідно позитивний висновок ОВНС можливий тільки при неперевищенні чинних лімітів і гранично допустимих концентрацій (ГДК). Для фізиків, для яких радіаційний ризик і вплив були, звичайно, неперервними величинами, все це виглядало дивним, але окільки фізиків в ЗС та в Верховній Раді було значно менше ніж правників, для яких захист природи не виходив за межі правозастосування і які вважали, що чим жорсткіші ГДК, тим кращий захист, перемогли, звичайно, правники. В чому була проблема застосування радянських ГДК? Оскільки всі ГДК встановлювалися в СРСР на основі концепції нульового ризику для здоров’я людини, це призвело до надзвичайно суворих стандартів якості навколишнього середовища. Надмірна жорсткість стандартів накладала технічно неможливі вимоги і потребувала непропорційних або недосяжних економічних витрат. З одного боку, це давало галузі потужний стимул, щоб ігнорувати або чинити опір правилам. У той же час, це діяло як потужний стимул для регулюючих органів не застосовувати правила. Крім того, і це найголовніше, оскільки будь-який рівень ризику вважався неприйнятним, ніякі побудовані на аналізі затрати-вигоди стратегії розвитку не могли бути розвинуті і, таким чином, жодні цілі розвитку не могли бути встановлені й жодні розроблені з врахуванням ризиків ефективні технічні чи економічні заходи не могли бути вжиті. А як нема цілей, ефективність управління визначається кількістю “освоєних средств”, що всіх пов”язаних осіб абсолютно влаштовує. Стара система охорони НПС по суті представляла собою дозвіл забруднення, вона свідомо не могла забезпечити поліпшення, в неї немає жодного прикладу успіху покращення якості середовища. Весь успіх – тільки в боротьбі за платежі і штрафи між контролерами дотримання нормативів і забруднювачами – в теорії ігор це називається «гра з нульовою сумою». Не треба думати, що це було характерно лише для радянської системи екологічного менеджменту, Захід теж пройшов довгий шлях до усвідомлення того, що виграють в цій грі всі, крім довкілля.Початок дискусії щодо обмеженності можливостей правозастосування в екологічному менеджменті сягає UN Conference on Environment (Stockholm, 1972). Після Стокгольму у більшості країн була встановлена система управління охороною навколишнього середовища, створені міністерства охорони навколишнього середовища або аналогічні органи, відбувся розвиток екологічного законодавства, як на національному, так і на міжнародному рівні. За наступні 20років відбулося багато змін у сприйнятті і розумінні найважливіших екологічних проблем: від місцевого та регіонального забруднення в промислово розвинених країнах, до таких глобальних проблем, як глобальне потепління і виснаження озонового шару, від наявності ресурсів і потенціалу поглинання біосфери в концепції сталого розвитку та викорінення бідності.Однією з основних змін протягом цього періоду була позитивна зміна ставлення бізнесу до навколишнього середовища. Протягом 70-х – 80-х ставлення бізнесу було повністю реактивне, тобто існуюче екологічне законодавство виконувалось лише при наявності сильних процедур правозастосування. У той час управління на “кінці труби” (тобто дотримання ГДК/ГДС) було для промисловості єдиним способом, щоб відповідати екологічним стандартам, і це завжди приводило до збільшення витрат виробництва, впливаючи на конкурентоспроможність промислових підприємств. ‘50і – ‘60і ’70і – ‘80і ‘90іРозробка перших стандартів якості навколишнього середовища та промислових стоків у повітрі і водіЗаконодавство “командування і контролю”Системи дозволів та ОВНСДобровільні кодекси поведінки та економічні інструментиНавколишнє середовище є “безкоштовним” або майже “безкоштовним”(Акцент на збільшення видобутку)Реактивне ставленняВідповідність стандартам тільки з «сильним правозастосуванням”Pro-активне ставленняВихід поза межі стандартів Цілеорієнтований менеджментРозведення забруднюючих речовин у воді / повітрі(Високі димові труби)Контроль на “кінці труби” іпринцип “забруднювач платить”Екологічно чисте виробництвоІнтегроване управління –забруднювач і користувач платятьУсвідомлення того, що управління через контроль дотримання стандартів на “кінці труби” – тобто, коли забруднення вже виникло, має внутрішні неподолані проблеми, призвело до численних спроб перенести управління на початок труби, тобто запобігати забрудненню на стадії виробничого циклу або за рахунок управлінських рішень, до того, як забруднення виникло. Це було однією з перших передумов виникнення інтегрованого підходу – коли забруднення виникло, його пізно регулювати, воно все одно потрапить в те чи інше середовище – воду, повітря чи на землю. Критична оцінка здатності системи, що опирається лише на правозастосування на “кінці труби”, привела до виникнення про-активного ставлення, виходу поза межі стандартів і до цілеорієнтованого менеджменту. Кульмінацією цього підходу стала Конференція в Ріо 1992 року.Формально цей період вже виходить за межі мого перебування в ЗС, оскільки після обрання Щербака Міністром він переманив мене в Міністерство і я полишив всі свої посади в ЗС. Звабив мене він пропозицією спробувати побудувати Міністерство на тих засадах, які не вдалося втілити в вищезгаданих Законах. Я не зміг відмовитися від такої спокуси. Цікаво, що остаточну згоду на перехід в Міністерство я дав 20 серпня 1991 року, в той день, коли ми всі повірили, що незалежна Україна все ж таки можлива.Проте для розуміння ролі ЗС в формуванні позиції громадянського суспільства щодо цілей екологічного менеджменту хотів би продовжити опис світоглядних позицій українських “зелених” поза межі мого формального перебування в лавах ЗС. Тим більше, що ідейно я їх ніколи не покидав і намагався просувати програмні позиції ЗС на всіх посадах, які довелося обіймати.Я пишу ці спогади у 2017 році і мушу визнати, що мої сподівання змінити підходи до екологічного управління на рівні Міністерства також виявилися перебільшеними, як і моя критика колег по ЗС за їх неусвідомлення. Якщо якісь принципові положення є неусвідомленими в суспільстві, годі сподіватися, що вони знайдуть відображення на рівні Уряду або Ради. Бо мусить бути запит від суспільства. А запит від суспільства не змінився протягом 25 років незалежності, незважаючи на величезні зміни в екологічній свідомості на Заході, перш за все в Європі. У нас досі головний запит – жорстокий контроль і пошук/покарання порушників, незалежно від того, які результати це дає –класична “гра з нульовою сумою”. Тобто забезпечення права на чисте середовище незалежно від результатів правозастосування. Не змінилася, на жаль, і позиція колег по ЗС. Наприклад, мої дискусії з Сергієм Федоринчиком в останні роки нічим не відрізняються від дискусій “радянського” періоду існування ЗС.В Європі ж нова система інтегрованого екологічного управління була запропонована саме тому, що правозастосування здатно лише поліпшувати / погіршувати стан контролерів / забруднювачів, в той час як результат для чистоти середовища – близький до нуля. Ця нова управлінська система,на відміну від контролю відповідності ГДК/ГДС, орієнтована на досягнення в задані терміни бажаного екологічного стану в конкретних природних і непереборних антропогенних умовах. В разі управління водними ресурсами, наприклад, цей стан називається “хорошим” і вимірюється він по відхиленню від природного доантропогенного стану, перш за все, за станом водної біоти. Чи є у нас в Україні такий запит на нову систему управління? В Європі появу їх системи пояснюють так: «Человек загрязняет/охраняет окружающую среду (ОС) ровно настолько, насколько осознает вред/пользу … благоприятная ОС стала одним из важнейших потребительских запросов. И поэтому.., мы (общество) хотим, чтобы к 2015 году лет все водные объекты были в хорошем экологическом состоянии, а вы (государство, водопользователи, наука…) ищите способы достижения этой цели!». У нас є такий запит від суспільства? А є кому його відправити? Наша наукова громадськість та законодавці досі стоять на засадах застарілих механістичних, динамічних і взагалі метафізичних парадигм у ставленні до проблем екологічної безпеки та сталого розвитку. Вузьке трактування безпеки, як відсутності ризиків, та екологічної безпеки, як людської безпеки, досі закріплено в Законі про ОНПС – Екологічна безпека є такий стан навколишнього природного середовища, при якому забезпечується попередження погіршення екологічної обстановки та виникнення небезпеки для здоров’я людей. А Техногенна безпека – це відсутність ризику виникнення аварій та/або катастроф згідно Кодексу цивільного захисту від 02.10.2012р. А Закон про основи національної безпеки взагалі вважає, що довкілля, природні ресурси і екологічна безпека є складовими соціальної безпеки! Хоча очевидно що людське суспільство залежить від навколишнього середовища, а середовище існуватиме і без суспільства, а економіка, в свою чергу, залежить і від суспільства, і навколишнього середовища, хоча суспільство для багатьох існує і без економіки (особливо характерно для української!), а екологічні вимоги досі виступають для економіки лише як екстерналії з дуже малим “перекриттям” між економічної системою і довкіллям, як на лівому малюнку. Те саме стосується перекладу і розуміння смислу sustainable development, який досі багато науковців у нас перекладають, як збалансований розвиток, хоча баланс є характеристикою суто динамічного процесу у кожному окремо взятому економічному, екологічному чи соціальному “колі”, при якому розвитку взагалі нема. Бо розвиток, це рух, дисбаланс, і це термодинамічний, а не просто динамічний процес. Ключовим є розуміння, що економіка працює в середовищі, отже, є частиною навколишнього середовища. Середовище визначається законами термодинаміки, які описують співвідношення між матерією і енергією. Велика економічна теорія або ігнорує навколишнє середовище або намагається розвивати економіку, що містить середовище в якості невеличкої змінної складової. Хоча реальна ситуація – зворотня (див праву картинку). Економіка є складовою частиною навколишнього середовища і підпорядковується тим же фізичним законам, які визначають середовище. Саме тому, до речі, термодинамічні моделі, що їх використовує ІРСС –Міжурядова панель зі змін клімату, набагато продуктивніші за суто динамічні моделі “збалансованого” розвитку (наприклад, від Римського клубу). Саме під впливом роботи ІРСС і видимих змін клімату світове товариство, почало інакше дивитися на каузальність (причинно-наслідкові зв”язки) при визначенні безпеки. Коротко – сучасне розуміння відмінності екологічної від людської безпеки полягає в тому, що об’єктом екологічної безпеки є екосистеми (а не людство), під загрозою знаходиться sustainability/сталість розвитку (а не виживання людини), а от джерелом небезпеки є саме людство (а не природа). Повна картина відмінностей розширеного поняття безпеки подається в таблиці нижче:Таблиця 1. Розширене поняття безпекиБезпека кого/чого? Ризик для чого? Загроза від чого?Національна безпека Держава Територіальна цілісність ДержаваСоціальна безпека Соціальні групи Національна ідентичність Нації, мігрантиЛюдська безпека Індивідуум, людство Виживання Природа, держава, світЕкобезпека Екосистем Сталості розвитку ЛюдствоЗміни клімату змусили по іншому визначати і співідношення між безпекою і ризиками. Тепер екологічну безпеку розуміють не як відсутність ризиків, а як управління прийнятними рівнями ризиків. ІРСС, в якій, на жаль, Україна до останнього часу участі не брала, визначає ризик, як добуток:risk = (вірогідність)x(вплив) , де (вплив) = (exposure)x(вразливість)в смислі ймовірності настання змін та їх потенційних економічних, екологічних та соціальних наслідків, а також порівняння цих наслідків з очікуваними вигодами від поліпшення безпеки. Це допомагає упевнитись в тому, що рівень змін ризику внаслідок тих чи інших дій враховує соціальні цінності і що ці дії є пропорційними до величини ризику. Саме тому підхід, заснований на ризику, дозволяє визначати області високого ризику, де дії мають бути пріоритезовані. Дуже важливо для розуміння ризику, що зменшення будь якого з цих трьох множників до нуля – усуває ризик. Дуже чітко це зрозуміло на прикладі аналізу ефективності чорнобильського законодавства в зменшенні колективної дози. Задля забезпечення ефективності захисту орієнтуватися треба не лише на загрозу – щільність поверхневого радіаційного забруднення, а й на вплив – зменшення колективної дози, вибираючи якій з множників є більш ефективним з точки зору досягнення цілі -зменшення ризику.ІРРС також вказала, що незважаючи на те, що всі ці ризики змін клімату добре відомі, уряди і бізнес часто залишаються вкрай непідготовленими. Причина непідготовленості – звичний підхід до управління ризиками на основі лише реактивних заходів постфактум, після таких аварій, як Лав Канал, Бхопал, Севезо, Чорнобиль, які припускають, що все повернеться в нормальне русло після кризи – підхід, який не відповідає виникаючим екологічним ризикам від порівняно повільних змін клімату. В зв”язку з цим боротьба зі змінами клімату мусить включати не тільки пом”якшення причин змін клімату, але й має доповнюватись проактивною адаптацією, спрямованою на зменшення впливу змін клімату. На жаль, це розуміння лишається повністю поза межами українського Уряду, що показала позиція України на нещодавній Паризькій зустрічі по клімату.Але це справа не тільки уряду, інтеграція передбачає не тільки інтеграцію цілей і засобів їх досягнення, інтеграцію всіх екологічних ризиків в єдиному плані управління ризиками, але й інтеграцію суспільства, перехід від протистояння до партнерства в досягненні цілей цих планів. Ось як висловився Генеральний Секретар ООН щодо партнерства і щодо того, як слід науковцям працювати по досягненню щойно ухвалених світовим товариством Цілей Сталого Розвитку – треба“перестати, перш за все, ділити людей на “їх” та “нас”, та стати прикладом розв”язання проблем, долаючи ті лінії, що нас зазвичай розділяють” – “at a time when extremist groups and even many politicians are striving to push people into camps of “us” and “them”, the scientific community can be an example of problem-solving across the lines that might otherwise divide”Однією з головних відмінностей останнього формулювання Цілей Сталого Розвитку від попередніх стратегічних документів є чітке посилання на нове визначення “управління” та нове розуміння безпеки. Мені приємно зазначити, що довелося долучитися до вироблення цих нових понятій. Хоча й здебільшого на міжнародному рівні. Цими двома прикладами я хотів би закінчити свої спогади з тим, щоби кожний з моїх колег міг побачити наскільки за 30 років “операціоналізувалося” поняття “сталого розвитку” порівняно з часами, коли Брунтланд опублікувала звіт “Наше спільне майбутнє” і коли була заснована Асоціація “Зелений Світ”.Перше. Стосовно водного управління, Інтегроване Управління Водними Ресурсами з управлінської точки зору визначається тепер, як дотримання прийнятних рівнів всіх чотирьох основних водних ризиків:• Ризику неналежної якості води,• Ризику підриву стійкості прісноводних екосистем,• Ризику браку води (у тому числі посух),• Ризику надмірної кількості води (у тому числі повеней/паводків),Друге. Різниця між “раціональним водокористуванням” та “сталим управлінням водними ресурсами” може бути схематично зображена у вигляді такої таблиці:Раціональне користуванняХХ століттяСтале управлінняХХІ століттяЩо?Які дії потрібні? Треба запланувати та збудувати інфраструктуру іригації та водопостачанняЦілісний підхід до управління водою, землею та екосистемами на басейновому рівні, комбінуючи управління постачанням та попитомДе?Де дії мають відбуватися?Там, де інфраструктура збудованаБасейновий план задає рамки для всіх інфраструктурних, управлінських та політичних ініціативХто?Хто має впроваджувати?Муніципальні або урядові територіальні організаціїБасейнові організації відіграють основну координаційну і планову роліЧому?На яку ціль спрямовані дії?Покращити добробут та умовижиття надаючи більше природної води всім користувачамПросувати цілісну комбінацію управління постачанням та попитом з метою підвищення продуктивності, сталості та рівностіЯк?Як планувати? Інженери та гідрологи планують та будують інфраструктуруБасейнові інституції створюють умови для залучення учасників до рівноправного інклюзивного процесу планування і впровадженняЗвідки кошти?Як покрити кошти управління та ТО?Уряд покриває капітальні видатки і частково покриває витрати на експлуатацію та технічне обслуговування за рахунок плати за водуПлата покриває не тільки експлуатацію та технічне обслуговування, але й відсотки та амортизацію, а також інтерналізацію всіх екстерналій вкл екосистемні послугиSapienti sat.


Залишити коментар